A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Дівичківська громада
Київська область, Переяслав-Хмельницький район

Історична довідка село Дівички

Село Дівички

На території, що належить селу, вже здавна жили люди. Безсумнівно, що перші поселення людей припадають на первіснообщинний лад. Про це свідчать історичні пам`ятки знайдені на території Старосілля.

        Дане місце в далеку давнину було оточене з усіх сторін водою, це був острів Дніпровського заплаву, який заріс лісом.

        В лісі було багато різноманітних звірів: оленів, лосів, диких кіз, кабанів, тощо.

        Про це нам свідчать рештки кісток тваринного світу, які залишилися в товщі торф’яного пласта і тепер викопуються в кар`єрах.

        В 1927 році було знайдено під час розкопок кінцівки мамонта, в 1956 – 1957 роках в кар`єрах на болоті урочища Старосільські роги, було виявлено велику кількість кісток різних тварин.

        В річках і озерах водилося багато риби. Отже людина мала вдосталь їжі.

        З виникненням скотарства та землеробства людина володіла добрими родючими землями та луками, що примикали до лісових масивів. На цих землях з плином часу виникали поселення. Так, понад Булатцем (на той час велика річка), як з лівої так і х правої сторін знайдено залишки поселення: різні уламки посуду, обпалена глина. На дорозі що проходить через польовий Булатець з лівої сторони, було знайдено яму, обкладену цеглою (очевидно яма для зберігання зерна або колодязь). Отже, дана територія була заселена людьми ще в первіснообщинний лад.

        В 1930 роках на території садиби жителя Кармана Олексія Івановича, було знайдено кам`яний молоток та глиняний горщик давнього періоду.

        На території урочища Губарівщина і до урочища Лиман-Кути виявлено багато поховань. За переказами старожилів ніхто не пам`ятає щоб там знаходилося кладовище. В кінці ХІХ і на початку ХХ століття по всій території ріс великий дубовий ліс.

        Можна припустити, що виявлені поховання відносяться до давніх часів. Наявність кам`яних знарядь праці доводить, що наприкінці ІVабо на початку ІІІ століття до нашої ери на території проживали люди.

        В період бронзового віку ІІІ-І тисячоліття до нашої ери територія була густо заселена людьми. На Дубині, в Кутах, на Бору – знаходиться велика кількість бронзових наконечників до стріл та рештки глиняного посуду.

        В період розквіту Київської Русі ІХ- ХІ ст. через територію проходило два основні шляхи: Дніпровський шлях на Візантію та сухопутний – з Києва до Переяславського удільного князівства. Місто Переяслав в той час за географічним положенням мало велике значення. Воно було опорним пунктом в боротьбі проти кочового степового народу половців. В розквіті Переяслава був зацікавлений не тільки удільний а й стольний князі. Тому густота населення в районі була велика. Культурний розвиток особливо посилився в період князювання в стольному Київському князівстві Володимира Мономаха (1113-1125 р. р.), який одночасно був і удільним князем Переяславським та Ростово-Суздальським. Володимир Мономах був передовою високоосвіченою людиною свого часу. Його владі корилися всі удільні князі, навіть новгородський. Тим часом половці припинили набіги на слов`янські землі.

       Володимир Мономах продовжив справи князя Ярослава Мудрого (1036-1054) в галузі культури і освіти.

        Літописець вказує, що за Ярослава «…началася віра християнська плодитися й расширяти, и чорноризці почата множитися и монастиревепочина быты».

        Можливо, що першими служителями були чоловіки, тому що всі перші монастирі були чоловічими, і лише в пізній час цей монастир був перетворений на жіночий. Писаних історичних пам`яток про заснування монастиря не збереглося.

        З ХІІ ст. після смерті Володимира Мономаха зросли феодальні міжусобиці, від яких потерпали міста і села.

В 1203 році місто Київ було пограбоване половцями, яких запросив князь Рюрик Ростиславович для боротьби з князем Романом Мстиславичем. В Лаврентіїському літописі під 1203 роком написано:  «Взят был мКиев Рюриком и всею половецькою землею, и створися велико зло в Русской земли, якого же зла не было аж крещення над Киевом».

        В цей час можливо було знищено поселення на територіях наших полів: зокрема над Булатцем, на території між Дівичками, Ковалином та Старосіллям. Період опустошення слов`янських земель Наддніпрянщини продовжується.

1239 року монголо-татарами був розорений Переяслав. Монголо-татарська орда нищила не тільки міста а також інші поселення. Лише в окремих місцях залишалися незруйнованими церкви та монастирі. Духовних осіб монголо-татари менше переслідували.

        Монастир, який був на території с. Дівички не чинив опору татарам, він лишився не зруйнованим і продовжував існувати.

        Навколо монастиря і на старих місцях знову поселялися люди. Звідси походить назва Старосілля.

        З переказів старожилів відомо, що дівочий монастир згорів і більше його не відбудовували. Монастирські землі перейшли у власність держави, а селян перетворили в державних кріпаків-казенних селян.

        В ХVІІ столітті в с. Дівички  було поселено значну частину реєстрового козацтва, яке повинно було охороняти лівобережжя від нападу польської шляхти, тоді як на Правобережжі Дніпра панувала польська шляхта. За писаними відомостями с. Дівички іменується селом з 1763 року. В цьому році було побудовано церкву. За звичаями ще руського народу селами іменувались населені пункти де була церква.

        В 1876 році в с. Дівички разом із Старосіллям (хутір не іменується) було 98 дворів, з них в Старосіллі було 20 дворів. Всього населення було 802 особи. Не дивлячись на невелику густоту, люди жили бідно. Кращі ділянки землі були державними, або належали поміщикам: Симоновичу, Іваненку, Вишневському, куркулям та попу. Селяни володіли найгіршими невеликими ділянками. Щорічні недороди викликали злидні, які не покидали убогих осель. Злидні гнали людей по економіях, на Таврію. Шукати «кращої долі» їхали в Америку. На початку 1917 року в Америку виїхало 22 особи. Де тільки не було нашого бідного люду. На батьківщині народ оспівав бідняків у піснях. Не знав батько, не знала мати, як забезпечити своїх маленьких дітей, не знали що їх чекає в майбутньому, крім злиднів і поневірянь.

 

                             «Мати ж наша, мати,

                               Не журися нами,

                               Як повиростаємо,

                               Розійдемось самі,

                               Ой, буде нас, мати

                               По горах, долинах,

По чужих країнах»

 

        Правди не було. Народні співці, кобзарі і лірники про правду співали до Великого жовтня: « Чи ти Правдо вмерла, чи ти заключна, що тая неправда увесь світ зажерла».

          «Бо тепер правда сидить у темниці,

            А тая неправда з панами в світлиці».

        В селі паном був піп. За «Ведомостями о церкви за 1876 год» церкві належало 50 десятин найкращої землі, 31 десятина орної та 19 десятин лісу з сіножаттями. Цими масивами володів піп Канічковський, який мав також власну землю (за офіційними даними) 3 левади площею в 30 десятин, 5 десятин огороду з садом, 5 десятин орної землі. Насправді масив орної землі в Канічковського був понад 50 десятин. Отже, загальний масив земельної площі, якою користувався піп Канічковський становив понад 160 десятин.

        Перед революцією житель села Хобта Степан володів понад 100 десятинами землі. В Хобти Івана Павловича, Маняша Івана була така ж кількість. Хобта В. П., Хобта Микита, Хобта Андрій володіли понад 60 десятинами землі кожний.

        А що мав, наприклад, селянин, Найрич Маркіян? Коло хати город, де й курці немає місця, іншої землі у Найрича не було. А мбула влітку велика коса, а взимку важкий ціп і шлях від куркуля до куркуля. Із усього тяжко заробленого селянином, частину забирав собі піп. Щороку дружина попа їздила попід дворами, заходячи в кожну хату, - розповідає старожил Фролов Т.  «Зайде в кожну хату і починає жебрачити: « Конопельок дайте. У тебе на огороді груша росте. Грушок сухеньких дайте». Давай все, що забажає. А бажання у неї – циганське».

        І ніхто не мав права їй відмовити, щоб не потрапити в число неблагонадійних.

        Після неї обхід селом робив її чоловік. Кожен повинен дати грошей, яєць, дві паляниці, кусок сала. Не даси частини – відроби на косовищі або молотьбі. Про «людську п`явку села» сумні історії розповідають і інші старожили:

        «Було мені років 13 або 14 – розповідає Кравченко Василь, пасучи худобу біля попового лісу, я зрізав невеличку березу, щоб зробити собі ціпок. І тут піп з`явився (а з`явився піп добра не буде – говорили люди). Я не радий був тому ціпку. Три дні довелося мені за нього відробляти – рубати дрова від зорі до зорі»

        Долею бідняків ніхто не цікавився. В 1833 році була велика посуха. Хліб не вродив, навіть трава посохла. Ніде було навіть худоби напоїти, навіть в колодязях вода висохла. Голод своєю кістлявою рукою душив народ, але про народ ніхто не дбав. Держава відпускала гроші лише для панівського класу, на селі в першу чергу для духовенства. За розпорядженням царя від 8 лютого (за старим стилем) 1834 року за №793 (50 для духовенства) 13 сіл, було відпущено 7400 крб державних грошей. В розпорядженні наголошувалось що допомогу надавати лише «благонадійним». Царизм не був упевнений навіть у духовенстві. Але не краще було народу і в наступні роки. Про це свідчать дані про кількість народжених і померлих в 1875 р. в 13 селах (Єрківці, Сошників, Рогозів, Андруші, Ковалин, Гусенці, Старе, Стайки, Яшники, Дівички, Кійлов, Рудяків, Стовп`яги). Всього народилося хлопців 506, дівчат 528. Померло чоловіків 321, жінок 280.

        В примітці вказано: «Умирали от простуды, золотухи, скарлатины, чахотки». І вмирало найбільше дітей. Гнівно звучать слова великого поета Т. Г. Шевченка:

                                        «А он де під тином

                                         Опухла дитина голодная мре»

 

        Були голодні, холодні, голі. Лютували пошесті хвороби, але із ними ніхто не вів боротьби. Лікар в селі не бував. Бабки-повитухи і бабки-шептухи були і акушерами і фельдшерами і лікарями. Та й куди було бідному до лікаря. Не було за що купити хліба. А лікареві потрібно було заплатити. А чим? Захворіє дитина, засумують батьки, а допомогти нічим не можуть. Одна надія на Бога: «Може дасть Бог видужає». І понад 22% дітей помирало не проживши року.

        Про той час не раз згадували люди: «Темні ми були, темні». Не дбав царизм про освіту. Лише в 1826 році в селі було відкрито школу грамоти в приміщенні дяка. Дяк був і за вчителя.

        В документах за 1833 рік повідомляється: «школа помещается в доме псаломщика, мальчиковобучается 5». В інші роки їх навчалось 6. В 1886 році приміщення дяка згоріло. І школа грамоти була закрита до 1888року.

        Держава не відпускала асигнувань на освіту. У звіті за 1891 рік йдеться: «Школа помещается в здании псаломщика. Обучением их (детей) занимается псаломщик Василий Тершукий, за что получает от мальчика по одному рублю, других пособия прихожане никаких не оказывают». Піп одержував від держави ще 120 крб. Лише в 1896 році школа грамоти була переведена  церковно-приходську, а приміщення для неї побудовано лише в 1903 році. Дяки до 1909 року були учителями. Жоден з них не мав не лише педагогічної а також і середньої освіти. Одні закінчили по одному, інші по два курси духовного училища (бурси).

ХіопіяШнвченкобула першою вчителькою в селі, що мала відповідну освіту – закінчила Полтавське єпархіальне училище. Навчання в школі розпочиналось з випаданням снігу, а закінчувалось як сніг танув. Основними навчальними предметами були: закон Божий, слов`янська мова, російська мова, арифметика. Про національну українську мову не згадувалося. За розмови українською мовою учнів тяжко карали: ставили голими колінами на гречку, нещадні били квадратинами та виганяли зі школи. Внаслідок такої освіти в селі всі жінки були неписьменними, а серед чоловічого населення були одиниці що вміли читати та писати. Крім убогої школи в селі більше не було інших культурно-освітніх закладів. 

        В свято, в літні вечори молодь збиралася на вулиці, на колодках, а взимку на вечорниці, до удови. Газет і книжок ніхто не читав, тому що в селі їх не було. Царизм дбав, щоб народ був неосвіченим, таким він буде покірнішим для «твердих» правителів.

        За сорок років з села не вийшло ні одного спеціаліста з вищою чи середньою освітою.

        Всі хати були побудовані на один зразок: три-чотири вікна, піч, стіл, підлога, лави, над дверима полиця. Таких слів як: стілець, ліжко, матрац, шафа та інше, у лексиконі селянина не було. Навіть ложку селянин не міг придбати, лише з сухої груші чи берези вирізував сам в довгі осінні та зимові вечори при світлі каганця. Основними знаряддями обробітку землі були: рало, соха, дерев`яна борона. Лише в останні роки сорокаріччя в куркулів з`явилися плуги, культиватори та сівалки. І бачив бідняк що, що плугом краще орати ніж сохою, але нічого не міг удіяти. Купити – не було коштів, попросити у куркуля плуг на день поорати – день або два будеш за це відробляти в жнива або косовища.

        Так і застала революція бідняків з ралом, сохою, дерев`яною бороною на дерев`яному возі.

Влада в селі належала попу і куркулям, біднота повинна була коритися їхній владі та виконувати їх накази. Ніхто не мав права висловлюватись проти сільської влади. Побудеш у справника або жандарма – після побаченняможна було недорахувати зубів у роті, а то й піти з життя.

        І «гнув» спину трудовий народ, віддаючи свої сили, поки прогримів віщий залп – сповістивши світові початок нової ери, ери комунізму.

        За Петроградом і Москвою повставали робітники і селяни впо всій колишній російській імперії. Повстала і Україна, але буржуазія і націоналісти боролися проти повтання нової влади на Україні.

        Центральна Рада, прикриваючись фальшивими лозунгами буржуазних націоналістів про «самостійність» і «незалежність» боролася проти революції. Вона намагалася зберегти буржуазний лад, радилася з іноземною буржуазією, торгувала Україною.

        24 січня 1918 року ІV універсалом Центральна Рада проголосила про відокремленість України від Росії. Але слова Леніна про мир, землю, восьмигодинний робочий день, про націоналізацію промисловості з блискавичною швидкість линули по всій Україні, дійшовши і до Дівичок. Приходили фронтовики, розповідаючи, що в Росії почали ділити землю, вже немає полів, немає економів, не керують пани. Слухав наші люди і запитували – «А коли поділять землю і вашому селі? Ми й досі ходимо на панщину в економію Іваненка. І досі гуляє на наших спинах нагай управляючого».

        Нарешті і в Києві Центральну Раду замінив робітничо-селянський уряд. Зібрали збори в селі Дівички, не відчуваючи січневого морозу, 1918 року. Було обрано першого голову сільської ради Міщенка Кузьму, але через нездужання його переобрали. Обрали фронтовика з бідної сім`ї Кучера Павла Кириловича. Розпочалась підготовка до обліку землі та її поділу між селянами, але землю не поділили. Центральна Рада свого часу продала землю Німеччині.

        На Україну напали німці. Але селяни надіялися що все таки землю поділять: - «Треба послати своїх людей у
Київ, щоб вони довідалися про все»

  • «Так, посилати», і було обрано понад 30 чоловік на зборах. Було виділено підводи, щоб відвезти посланців на станцію у Бориспіль, - розповідають Крисько Петро, Карман О. І., Калач Никон – « З мукою ми сіли на потяг і доїхали до Києва. Куди не глянь – усе, німота та гайдамаки з нагаями. Дістались Подолу – кого питати? До кого звернутись? Нарешті дістались якогось будинку. Дивимось, а там таких як ми чимало зібралось, минуло трохи часу як будинок оточили німці. І ми, як руді миші, хто куди. Додому повернулися хто як міг. Посміялися з нас куркулі»
  • «А що знайшли правду?, іронічно питали одні, «А як земелька? – питали інші. Від гніву робилося моторошно, але кожний змушений був мовчати».

        Так змінювалися влада за владою, а ситуація в селі не змінювалася. Була Центральна Рада, був Скоропадський, стала директорія – на чолі Симон Петлюра.В селі з`являється безліч банд. Як чужі так і місцеві. Найактивніша була банда боговиків і компанія. Вдень петлюрівці, а вночі – боговики і компанія. Одні грабують вдень, інші – вночі.

        Наступив 1919 рік. Завдяки Червоній армії пішло німецьке військо з України разом із усіма зрадниками українського народу.

        5 лютого 1919 року до Києва прийшла радянська влада. В селі було створено комісію в складі: Мацьовка Данило (голова), Кучер Павло та інші., для проведення обліку худоби та регламенту в куркульських господарствах. З настанням весни поділили куркульську та економічну землю. В селі пройшла посівна компанія, згодом зібрали урожай. Проте доводилось вести рішучу боротьбу з бандитизмом. Були такі банди як: Чорного, Зеленого, махновці, не переставали діяти і місцеві банди. З часом банди зменшувалися і переставали діяти: одних знищили, інші- зрозумівши, що це хибний шлях, покинули банди і почали чесно працювати.

        В кінці серпня 1919 року,  зграї денікінців з`явилися в Переяславському повіті. Почалося відновлення старих дореволюційних порядків. Куркулі почали вимагати повернення землі.

        Розповідає Кучер П.К.: «Викликали мене в Переяслав до денікінського коменданта – Яке мав право брати землю в Матяша Івана? – і наказав негайно повернути урожай із зібраної землі».

        Намагалися денікінці і встановити економію Івашика в с. Єрківці. «Викликали всіх нас, хто володів економічною землею у Єрковецьку волость – розповідають Калач Н.В., Перчук А., Фролов Т., та інші. – Прийшли ми і чекаємо. Коли на сірій кобилі з нагайкою у руці під’їжджає управляючий економії. Зверхньо оглянувши нас і не привітавшись, звернувся: «Есликто не выполнитэтогомоегораспоряжения – получаетэта штучка по ваших спинах». І підняв високо нагай. Але так тривало не довго. Денікінськіх загарбників почали бити український і російський народ. Куркулі та пани заспокоїлися.

        В грудні, покидаючи Київ в Дівички зайшли денікінці. Вони залітали в хати, нишпорячи скрізь. Всіх, хто мав коней, забирали в обоз, везти пограбоване майно. Відмовитись не можна було. Ім кожен лагодив свого обоза так, щоб той через кожний кілометр розсипався. Надівали старі колеса, змінювали міцні осі на надламані. Недалеко доїхали денікінці на такому обозі, селяни на другий та на третій день почали повертатися додому. В селі було втретє встановлено радянську владу. Був запроваджений в селі указ Леніна про землю. В куркулів було відібрано кілька сот десятин землі. Дану землю на весні 1920 року, було розподілено між безземельними та малоземельними селянами. В 1920 році в селі створено «Комітет незалежних селян». Першим головою комітету був Кириченко Нечипір. Велику роль провів комітет у справі об`єднання бідноти та проведення розкуркулення. Члени комітету проводили велику боротьбу з залишками бандитизму в селі. Перехід від воєнного комунізму до непу, заміна продрозверстки продподатком відіграли велику роль у житті села. Люди почали повертатися з Америки. В селі було організовано кооперацію, кредитове товариство надавало допомогу біднякам. Зникали злидні і нестатки. В селі організовували лікнепи. Хто вмів читати і писати навчав інших. В ліквідації неписьменності велику роботу провів директор школи Архип Семенович Свириденко. В селі він користувався великим авторитетом.

        Влада започаткувала з дрібних одноосібних господарств створити великі колгоспні господарства.

        Восени 1922 року в с. Дівички почалася колективізація. Створено аршіль «Червоний прапор» та «Перемога» (вела господарство за статусом аршілі). На базі суцільної колективізації було проведено ліквідацію куркульства, як класу. Весною 1030 року – село колективізоване. Але з опублікуванням листа УК РЗКП «Запаморочення від успіху» та «Відповідь товаришам колгоспникам» в селі велика частина селян почала виходити з колгоспів, велику роль відіграла в цьому ворожа агітація. Проте колгоспи не розвалили. Основне ядро залишилось. Перша колгоспна посівна компанія пройшла успішно. Земля була засіяна. Влітку почали повертатися в колгоспи ті господарства які вийшли з нього. На осінь 1930 року в селі залишилась незначна кількість індивідуальних господарств. В 1932 році обидва колгоспи були об`єднані в один ім. Воровського. Колективне господарство зростало.

Колгосп не мав тракторів та інших машин про те державні плани виконував. Колгосп розпочав займатись і тваринництвом: була невелика скотоферма, які з кожним роком зростали, також покращувалась і організація праці і оплата трудодня. В 1934 році на трудодень одержали: понад 3 кг зерновими, 5 кг картоплі, грошова оплата трудодня була невелика. Зріс культурний і матеріальний рівень колгоспників. Багато дітей почало навчатися у середніх та вищих учбових закладах . Інші відгукнувшись на заклик партії поїхали працювати в промисловість. В 1931 році в селі було відкрито 5 клас семирічної школи. А перед війною було побудовано будинок культури. Творче будівництво було перервано нападом на нашу країну. Чоловіків було мобілізовано на фронт, жінки: косили, молотили, орали, сіяли. Проте скарг не було. Кожен усвідомлював важливість боротьби з ворогом.

        У вересні 1941 німецькі війська зайшли у наше село. Радянські війська, які були на лівобережжі, зав`язали в ніч на 29 вересня запеклий бій з німецькими військами. Сили були нерівні і розташування наших військ було несприятливе. Село не вдалося звільнити від фашистів. 29 вересня фашисти почали доколювати та пристрілювати  тяжко поранених радянських воїнів що залишилися на полю бою. Розстріляли і голову сільської радиПерчука І. К. та комуністку Івахно Євгенію. В селі призначили старшого Ручковського. Не відомо його походження за соціальним статусом, за натурою людина продажна. За старшого поліцая став Кущ Іван Максимович, найбільший ледар села в минулому. А під час окупації довів, що він гідний своїх ставлеників. Не один громадянин села відчув на собі його кулаки. Знали його далеко і за межами села, не одного втікача від німецької неволі він передав німецькій жандармерії. Тривожні були дні, як на панщину йшли люди працювати в так зване громадське господарство, або на шлях ремонтувати дороги.

        За тяжку працю кидали кілька марок або 4-6 кг посліду на місяць. Відмовишся працювати, отримаєш нагай, а потім концентраційний табір. На селян були накладені неймовірні податки: хто мав корову повинен був здати 500 л молока з кожного господарства, вимагали по 500 штук яєць, 60 кг м`яса. Повинні були платити різні грошові податки і податки натурою. Все, що було в господарстві селянина неодноразово переписувалось. Навіть курей на облік брали. А купити нічого селянин не міг. Сірників не було, щоб купити стакан солі потрібно було здати десяток яєць.

В травні 1942 року в селі набирали перших невільників у Німеччину. В товарних вагонах, під замком, без води і харчів, везли в Німеччину юнаків і дівчат, частина з них там і загинули. Полювання на людей не припинялось.

В селі не було спокою. Юнаки, дівчата, молоді, одружені люди, більше спали по хлівах, бур`янах та кущах. Кожна вістка з «великої» землі передавалася пошепки. А радянська листівка чи газета зачитувалась до невпізнання букв.

        В 1943 році в село заїхали партизани. Внаслідок наявності в лісах нашого селі і сусідських сіл, трохи принишкли поліцаї – зменшилося полювання на людей.

        19 вересня 1943 року в село вступили наші війська. Село почало відбудовуватись. 1 жовтня почала працювати школа. Було відновлено роботу в колгоспі. Тяжко було відбудовувати зруйноване німцями господарство. Не було машин, землю обробляли коровами. Всі роботи виконували жінки. З чоловіків у селі були діти та інваліди. Бувало в жнива вийде один дідусь клепати коси на цілу бригаду. А всі косарі – жінки. Рік у рік все відроджувалось. На полях запрацювали трактори з фронту повертались воїни.

        В 1947 році колгосп мав значні успіхи, придбав автомашину. Збільшувались ферми тваринницька і свиноферма. Збільшувались прибутки колгоспу, покращувався матеріальний стан колгоспників. В 1945 році прибутки колгоспу від усіх галузей становили 214 000 крб. На трудодень колгоспники одержували 300 г зернових та по 1 крб. та 23 коп.

        В 1952 році прибутки колгоспу становили 980 000 крб. Оплата трудодня була 2 кг 100 г зерновими та 3 крб.

        Замість однокімнатних хат в селі будуються хати на 2-3 кімнати. З`явилися хати із дерев`яними підлогами. Ліжко, матрац, стільці, шафа, стали необхідними предметами житла колгоспника. Предметами необхідності стали також велосипеди і швейні машини. Село стало суцільно-радіофіковане. З`являються перші лампи Ілліча.

        В селі є восьмирічна школа, медпункт, пологовий будинок, дитячі ясла, клуб, дві бібліотеки: одна при школі, інша – в клубі.

        Щотижня в клубі демонструються кінокартини, часто читаються лекції. Але при клубі мало працює гуртків. Змінилися люди. Якщо до революції лише невелика частина чоловіків і одиниці жінок уміли читати та писати, то тепер з села з сімей колгоспників та службовців вийшли спеціалісти різних спеціальностей

 

        Склав із архівів вчитель мови і літератури Михайло Михайлович Ставицький.

Ставицький до 50-річчя утворення жовтневої революції.

 

 

 

 

 

 

 

 

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь