A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Дівичківська громада
Київська область, Переяслав-Хмельницький район

Історична довідка село Стовпяги

Історія мальовничого наддніпрянського села Стовп’яги, що розкинулося на берегах річок Карань , Станіслав і Булатець , схожа з історією багатьох міст і сіл України .

Стовп’яги – село , центр сільської ради, розміщене за 7км на захід від районного центру, за 35 км від залізничної станції Переяславська та за 2 км від автомагістралі Київ – Дніпропетровськ . Село Стовп’яги має 915 га землі.

На території сільської ради проживає 1535 осіб. Сільській раді підпорядковані села:  Стовп”яги, Веселе, Гречаники, Кавказ.    

На території сільської ради розташовані та діють:

  • загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
  • дитячий садок „Журавлик”
  • 2 фельдшерсько-акушерські пункти  та аптека
  • бібліотека,
  • сільський будинок культури
  • відділення ощадбанку
  • відділення поштового зв’язку
  • АТС  на 250 абонентів

На території сільської ради діє  приватне  сільськогосподарське підприємство  ТОВ "Агротрейд груп" та фермерські господарства: „Промінь”,  „Булатець”,  „Урожай”, „Скіф”, ”Мрія”, „Байрон Агро” працює столярний цех  та  27 приватних підприємців.

Транспортне обслуговування жителів села здійснюється   суб’єктами підприємницької діяльності.

Вперше село згадується 1622 року у літописах під назвою Стулпяки. Поблизу села Стовп’яги є залишки поселень: одне доби неоліту V- ІІІ ст. до н.е., а також кургани доби бронзи .  

Стара легенда розповідає про виникнення цікавої назви села.  Колись на місці , де знаходиться село , був великий густий ліс, у якому водилося багато вовків. Щоб дістатися до Дніпра , де був перевіз на правий берег, треба було пройти через цей ліс. А вовки часто нападали на людей і загризали їх. Люди думали, як же захиститися від вовків? Тому при вході до лісу закопали високий залізний стовп і поставили біля нього залізну ягу ( палицю), якою били по стовпу, щоб злякати вовків. Подорожній, який ішов до лісу, підходив до стовпа і ягав   (старослов’янське - бив) по ньому, і таким чином відлякував вовків, а потім уже продовжував шлях. Від цього слова „ ягати”(бити) і виникла згодом назва села, яке з’явилося біля цього лісу,  - Стовп’яги . За однією з версій , що нині досліджується , слово „стовп’яги” у перекладі з тюркської мови означає «оборонне місце», що свідчить про можливість заснування на території села певного укріплення на підступах до т Переяслава, або ж  укріпленої споруди культового призначення.

У документах початку ХVІІІ століття („Генеральное следствие о местностях Преяславского полка 1729-1731 годов”) , зазначалося , що села Стовп’яги і Підсінне були вільними , а пізніше перейшли у володіння сотників Терехтемирівських . У 1710-1716 роках , згідно універсалу гетьмана Скоропадського , були передані монастирю і ратуші Переяслава .

За переписом 1887 року у селі було 139 дворів , з  них козачих – 50 , 4державних селян – 4 , казенних селян – 6 , селян-власників – 78 , міщан – 5 . Всього числилося 800 душ (порівну чоловіків і жінок). Зараз у Стовп’ягах проживають нащадки славних козаків :Адаменки , Запорожці ,   Хмельницькі , Зозулі , Вакуленки та інші .

Село розташоване в долині на лівобережній низовині Дніпра. Поверхня села переважно рівнинна, інколи хвиляста. Добре виражені підвищення чергуються з низинами. При в’їзді в село – горбиста місцевість, а тому перший населений пункт і називають село Кавказ. В селі близько тридцяти дворів. А історія цього села така. Стояла тут колись одна хата, у якій жила вдова із донькою-красунею. Проїжджав через село молодий багатий пан Кондратовський родом із Кавказу. Заходила ніч. І попросився він переночувати у хату до вдови. Та впустила на ніч.  Пан, побачивши дочку, закохався в неї. А вранці попросив руки молодої красуні.

  • А ти не вернешся на свій Кавказ? – запитала вдова.
  • Ні, не вернуся, - відповів молодий пан.

І залишився він жити, народила йому красуня п’ятеро синів. Скупив він усю землю навкруги і стали вони хазяйнувати. А село назвали Кавказ. Але тягло пана Кондратовського на батьківщину. Розділив він землю дітям, частину землі продав, залишив синів і дружину і поїхав на свій Кавказ. Там і зникли його сліди. А внуки і правнуки його сина Сахрона і досі живуть в с. Кавказ. Їх називають Сахронівські.

Село  Гречаники назване на честь пана Гречаного, який проживав у даній місцевості, де й похований. На місці його маєтку пізніше збудували школу. На хуторі нараховується  94 діючих господарств та мешкає 128 жителів, зокрема постійних жителів – 43 особи. Біля Гречаників досліджено поховання черняхівської культури.

У зв’язку з будівництвом Канівського водосховища було затоплено с. Підсінне. Частина людей, які проживали в ньому, переселилися у 1970 р. до невеличкого села на околиці с. Гречаники. Село називалось Веселе. А чому ж така назва? Колись забирали на службу у москалі на 25 років. Забрали із цього села на службу молодого чоловіка Романа. Він був одружений, мав дружину і доньку. Прослужив він 25 років і повернувся додому, але не сам, а з молодою дружиною, а вдома перша дружина жива і здорова, тільки постаріла та й дочка вже виросла, заміж вийшла. І став Роман жити із двома дружинами. Старша їсти варить і молода господарює. А Роман каже людям: „Живу весело, бо в мене дві дружини, я завжди веселий”. І на честь веселого Романа –село, у якому він жив, назвали Веселе.

Переселенці із Підсінного, які переселилися в село Веселе, були молодими, любили танцювати, співати, грати на музичних інструментах, були веселими, тож назва цього села їм цілком підходила.

У 1925 році на території сільської ради була створена  перша на Переяславщині комуна “Червоний шлях”, головою якої був герой громадянської війни І.Г. Литус . Землю для комунарів виділили в урочищі “Вірьовчиха”  (землевпорядкування було зроблено аж влітку 1928 року) . Тут, в степу, колишні одноосібні селяни заснували господарство , що спиралося на суспільну власність .  Держава виділила їм коней , волів , як тяглову силу , землеробне знаряддя , зерно для посівів , побудувала для життя бараки , забезпечила продуктами харчування .  На початковому етапі комуна нараховувала 100 чоловік .

Згодом в селі було організовано колгосп імені Ворошилова , а  в с.Гречаники   , де було 130 дворів , створили артіль “Вільна праця” . Школа селі  з’явилася у 1927 році . У Стовп’ягах спочатку навчалися у старій , церковноприходській , школі . Вона була тісною , напівтемною і холодною   і не могла  вмістити всіх учнів . Тому класи розміщувались ще й у хатах священика та шевця .

1930 р. розпочато будівництво нової школи , яке було завершено в 1936 році . У цьому році в новому приміщенні відбувся перший випуск семикласників . Директором призначили М.М.Слюзька , а вчителями працювали Н.С. Слюзько , Г.М. Слюзько ,  С. Шевченко ,  Ю. Катрич , М.В.Слюсар , С.Т. Швидкий .

Але не все було так гладко в селі . Особливо – з  колективізацією . Відповідно до планів компартійних верховодів з Москви та Харкова Переяславський район опинився в смузі суцільної колективізації , що мала закінчитися до 1930 року. Місцева влада заходилася ретельно виконувати директиву . Переломним у справі колективізації став 1931 рік .  Селяни не бажали йти в колгоспи , бо це суперечило їх одвічним хліборобським традиціям . Одночасно з колективізацією проводилося і “розкуркулення” більш-менш заможних селян , чиє майно привласнювали колгоспи . Цією політикою було знищено   найпрацьовитіший прошарок трудового селянства. Після виконання основного та зустрічного плану хлібозаготівель 1931 року в селі Стовп’яги та селах Гречаники,Веселе,Кавказ  почалося голодування людей та падіж худоби від нестачі кормів . Хлібозаготівельна кампанія почалась уже з літа 1932 року. Після прийняття відомої постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 року „Про охорону майна державних підприємств , колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної власності”, яку народ назвав „Законом про 5 колосків”, посилились репресії судових органів, у т.ч. й проти низових сільських керівників. Для прискорення хлібоздачі було мобілізовано на хлібозаготівлі в районі 200 чоловік керівного партапарату. Однак, незважаючи на обшуки і репресії, повний грабунок колгоспів і селян на 1 грудня 1932 року, тобто на термін завершення хлібозаготівель, майже половина колгоспів і переважна більшість одноосібників не виконали планів хлібоздачі. Тому бюро Київського обкому КП(б)У ухвалило проведення „штурмового декадника” з  метою „завершення хлібозаготівель”. Проте він завершився повним провалом: план хлібоздачі виконаний не був. „Активісти ”далі штурмували селян. Цей штурм нагадував хазяйнування окупантів – мародерів у завойованій країні: у людей відбирали не тільки хліб, а й усе їстівне, забирали худобу, гроші, одяг, хатнє начиння – все, що мало якусь цінність. При сільраді діяв сільський трибунал у складі голови сільвиконкому, секретаря партосередку , голови комбіду . Вони були озброєні наганами .

Зауважимо, що далеко не всі „активісти” втратили людську подобу і погоджувались брати участь у знущаннях зі своїх односельців. Інші, хоч і ходили з бригадами, але вели себе пасивно або й прямо допомагали людям сховати харчі під час обшуку, як це робив, наприклад, Макар Гордієнко. Отже, як бачимо, „активісти” та „ударники” були людьми дуже різними, і якщо одні з них їздили на обшуки п’яними компаніями, з піснями, то іншим, можливо, не давав спати вночі лемент голодних дітей, у яких вони відібрали останню картоплину.

Щоб врятуватись від голодної смерті, люди обмінювали речі в райцентрі, ходили з речами просто від села до села. Всі, в кого залишалось хоч трохи фізичної сили, намагались знайти якусь роботу з надією мати пайок. Декому щастило влаштуватись на місцеві торфорозробки, сезонні роботи з вирощування буряків (сапання, збирання довгоносика). 

Інтенсивна „викачка” хліба нарешті дала свій результат: у селах  Стовп’язької сільради , як і у всій Україні, почався масовий голод. Хоча жителям цих сіл було трохи легше , бо вони розташовані біля водойм, де виручала риба, рогіз, черепашки. Відносно легше було членам колгоспів: у них не конфіскували корів, не так тиснув на них тягар податків. У колгоспах на трудодні видавали трохи зерна та інших продуктів (хоча „буксирні бригади” нерідко це все забирали в рахунок хлібозаготівель). Навесні і на початку літа 1933 року колгоспники могли заробити миску „баланди” чи затірки під час польових робіт з фондів громадського харчування, якщо в них вистачало сил дійти до поля. Більші шанси вижити і вберегти від загибелі родини мали сільські ремісники, працівники апарату колгоспів, сільських рад.

Статистичні дані показують, що в селах  Стовп’язької сільської ради смертність населення протягом зими-весни 1933 року зростає з місяця у місяць в майже геометричній прогресії і сягає свого апогею в травні-червні, перед новим урожаєм. Щодня в кожному селі вмирало по кілька чоловік. Нерідко вмирали повністю великі родини. Мертвих стало стільки, що їх нікому було ховати.   Трупи лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи на вулицях та в домівках і відвозили їх на кладовище возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони ховали людей у неглибоких спільних ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мерців нерідко траплялись і напівживі, за котрими візник не міг або не хотів їхати наступного дня, коли вони помруть. 

Родичі померлих намагались будь-що самі поховати своїх близьких, коли мали для цього хоча б найменшу можливість. Ті, які не мали сили й можливості відвезти померлого родича на кладовище, ховали його в себе на городі, на подвір’ї, у льосі.

Упродовж майже всього періоду голодомору  селяни були змушені боротися з лихом сам на сам без будь – якої допомоги ззовні. Лише навесні 1933р. в область почала надходити мізерна допомога, вона , звичайно , не могла жодним чином покращити становище людей , але до Стовп’яг вона так і не дійшла .

Скільки ж людей загинуло на  стовп’язькій землі під час голодомору 1932 – 1933 років? Документальні джерела свідчать , що кількість жителів села Гречаники до голодомору становила 453 особи , кількість жертв геноциду – 100 чоловік . У Стовп’ягах у 1930 році було 1178 жителів , загинуло від голоду 82 особи . Але про точне число жертв геноциду ми сьогодні навряд чи дізнаємось . 

Не встигло село відійти від голодних потрясінь , як прийшли непрохані гості – фашисти . 896 жителів Стовп’яг було мобілізовано до війська . У вересні 1941 року сільську школу було закрито (пізніше в приміщенні школи влаштували військовий шпиталь)   , а учнів  під керівництвом голови сільської Ради Сяська Степана Пилиповича відправлено на оборонні роботи в Чернігівську область .  26 вересня 1941-го в село вступили німці . Організовані частини німецького війська перебували в селі до 7 жовтня .  Пізніше в селі залишилися лише тиловики та поліцаї з місцевих . Окупаційний період завершився 22 вересня 1943 року .

На фермі колгоспу ім. Ворошилова  німці обладнали тимчасовий табір для військовополонених . Там, в колишніх колгоспних свинарниках , утримувалося близько двохсот полонених , половина з яких протягом перебування в таборі , померла від тифу . У жовтні 1941 року відбувся схід громадян села , на якому було обрано старосту . Ним став Адаменко Ю.В. Структуру колгоспів німці залишили , але слово «колгосп» замінили на слово «громгосп» (громадське господарство). Старостою громгоспу обрали колишнього бригадира Запорожця П.О. Усяке невиконання наказів і розпоряджень окупаційної німецької влади каралося розстрілом або повішенням .

У квітні 1942 року в сіль управу прийшло перше розпорядження районного гебітскомісара про відправку до Німеччини першої партії сільської молоді віком від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років у кількості десяти осіб . 12 травня відбулася відправка «добровольців великого почину» до «великого Рейху» . У числі перших десяти відправлених до Німеччини були : Ковзал Микола , Драниця Оксана , Неїжко Уляна .

Примусова депортація працездатних молодих людей до Німеччини тривала протягом всього періоду окупації . Із сіл Стовп’язької сільради на роботу до Третього рейху було вивезено 139 чоловік . Імена 29 з них залишаються невідомими .  Станом на 26 вересня 1946 року додому повернулося 78 чоловік , двоє померло в Німеччині , двоє одружилися з остарбайтерами і залишилися за кордоном . Не повернулися додому й 293 воїни , полігши на фронтах війни .

На фронтах Великої Вітчизняної відзначилися підполковник Ф.Ю. Неїжко , полковник П.К. Лазаренко , лейтенант-розвідник С.Ф. Овдієв , танкіст В.Ф. Білозуб , який за свої подвиги нагороджений двома орденами Слави .

У післявоєнний час на території сільради було три колгоспи : “Вільна праця” – в селі Гречаники , яким спочатку керував Ємець П.К., а потім Гріненко П.Д. , імені Ворошилова – в селі Стовп’яги , голови – Грабовський,  Адаменко А.Н., Хмельницький В.Р. , “Червоний шлях” – у селі Комуна , голова Литус В.Г. , а також до 1957 року діяла торфартіль , головою якої був Кулініченко Г.І. У 1953 році всі колгоспи було об’єднано в один – імені Малінкова . Головували в ньому Забіяка Павло , Видолоб Гаврило . У цьому ж році до Стовп’яг приєдналося село Підсінне і було утворено колгосп імені Богдана Хмельницького (голови – Марченко І.Т. та Бечко О.В.) . У 1959 році утворився радгосп “Дніпро” , до якого входили села Стовп’яги , Дівички , Підсінне , Ковалин . Директором був призначений Маркович І.Д. Трудові звершення працівників радгоспу були відомі далеко за межами області .

З 1990 року на території сільської ради починає працювати агрофірма “Маяк” , директором якої призначають Біленка Г.І. Агрофірма досягала вагомих результатів у вирощуванні сільськогосподарських культур та тваринництві , використовуючи кращі технології як вітчизняних господарників , так і закордонних .

У 1950 році у центрі села була засвічена перша лампочка. Радіо з’явилося у середині 50-х років .

У 1970 році , у зв’язку з будівництвом Канівської ГЕС , села що знаходилися у низині Дніпра , були затоплені . Багато жителів цих сіл переселилися на постійне місце проживання до Стовп’яг . У 70-х роках у сільській школі навчалося майже 300 учнів , крім денної , діяла ще й вечірня школа. Для жителів села працювали три майстерні побутового обслуговування по пошиттю одягу та взуття . Працювали відділення зв’язку та ощадкаса . Сільська бібліотека в ці роки налічувала понад 7 тисяч книг . В центрі села  був збудований будинок культури та ФАП. Будівельні роботи виконувалися молоддю села безкоштовно. В клубі працювало декілька гуртків художньої самодіяльності та організовувалося дозвілля молоді .

Головами сільської ради були Дубров П.Ф. , Середа Я.О. , Перчук І.І. , Ярема С.Ф. , Степаненко Г.А. З 5 травня 1988 року раду села очолює Девко Тимофій Петрович

Після чорнобильської катастрофи у селі Стовп’яги було збудовано 265 будинків для переселенців із зони забруднення. 

2 лютого 1995 року відкрила двері  нова школа на 366 місць .

 

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь